Голоси Асканії: втрачений степ

Продовжуємо серію публікацій про про матеріальні фактори комунікації, які визначають динаміку значень соціальних змін, що проявилися під впливом екоциду. Цього разу — у форматі інтервʼю з молоддю з Асканії-Нової, розмови з Миколою і Мариною, які народилися та провели все дитинство у безпосередній близькості до заповідника. Вони поділилися своїми «ландшафтами» життя, у простори якого наразі не можуть повернутись через російську окупацію. Це інтервʼю було записане для газети «Екологічна ідентичність: як середовище формує особистість» в межах Четвертого Саміту перших леді та джентльменів.

Біосферний заповідник «Асканія-Нова», розташований на самому півдні України у Херсонській області, був заснований Фрідріхом Едуардовичем Фальц-Фейном у 1898 році. Цей заповідник одним із перших в Україні отримав сертифікат Біосферного резервату ЮНЕСКО, що означує його роль для збереження дикої природи в усьому світі.

Засновник Асканії-Нової та харківський ботанік-професор Валерій Талієв обидва були провідними науковцями, які розробили систему категорій природоохоронних територій, спроектували мережу майбутніх заповідників для всієї Російської імперії та підготували проєкти законодавчих актів у галузі охорони природи.

Підходи до опису системи було запозичено і адаптовано у природоохоронних організацій Німеччини, побудованої в 1906 році професором Г. Конвенцом. 

Першою українською книжкою, присвяченою питанням охорони природи, є праця В. Талієва 1914 року.

У січні 1918 року при Міністерстві землеробства Української народної республіки був організований відділ охорони памʼятників природи, а вже 3 квітня 1918 року була заснована громадська комісія з охорони природи. Цього року саме у Харкові видатний зоолог і природоохоронець Микола Шарлемань видав першу україномовну брошуру природоохоронного змісту «Охороняйте рідну природу!», що згодом стала причиною репресій автора.

У 1919 році український зоолог і еколог Георгій Бризгалін писав: «…. випадково збереглися здебільшого невеликі ділянки хороших старих лісів і цілинних неораних степів, які тепер становлять величезну цінність для науки. Загальні розміри площі таких ділянок у земельному питанні абсолютно нікчемні, як крапля в морі, і виділення їх із загального землекористування для держави стало б абсолютно непомітним…. Ці “памʼятники” потрібні не тільки безпосередньо для науки: вони повинні бути дорогі для всього народу, для кожного, як спогади того віддаленого минулого, при якому жили наші діди і прадіди і складалися історія та культура кожної країни. Вони повинні служити природним живим музеєм під відкритим небом для виховання підростаючих поколінь і розумового відпочинку».

У 40-х роках Головлітом (головне управління у справах літератури та видавництв, орган державного управління совєцької окупаційної влади, що здійснював цензуру друкованих творів і захист державних таємниць у засобах масової інформації в період з 1922 по 1991 роки) заборонено видавати в бібліотеках чимало книжок природоохоронної тематики видатної плеяди українських вчених-екологів. Серед перших у цих чорних списках були і книги Г.Бризгаліна, М. Шарлеманя, М. Бейера.

У межах підготовки до Саміту ми звернулися до Олексія Василюка, еколога, зоолога та співзасновника ГО «Українська природоохоронна група», аби отримати фахову й актуальну інформацію про сучасний стан заповідника та його унікальність. Олексій зазначає, що найбільшою цінністю Асканії-Нової є дикий степ,тому що саме ця територія на сьогодні лишається найбільшою нерозораною цілиною у всій Україні. В минулому степи займали близько 40 % площі сучасної України, проте до нашого часу від колишніх степових просторів залишилося не більш ніж 3 % (а за деякими новими даними — менше 1 %). Багато рідкісних видів рослин та тварин, які в минулому населяли степи, тепер опинились на межі виживання. Кожен третій вид, що занесений до Червоної книги України, а також кожен третій вид, який охороняється в Україні міжнародним законодавством — це види степових екосистем.

«Українська природоохоронна група» також склала список із 20 рослин, що можуть зникнути внаслідок війни росії в Україні, — переважно саме степових видів, локалітети котрих знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Серед них: ковила донецька (Stipa donetzica), ковила облудна (Stipa fallacina), ковила азовська (Stipa maeotica), деревій голий (Achillea glaberrima), волошка великопридаткова (Centaurea appendicata), волошка короткоголова (Centaurea breviceps), волошка донецька (Centaurea donetzica), волошка перлиста (Centaurea margaritacea), волошка білоперлинна (Centaurea margarita-аlba), волошка пачоського (Centaurea paczoskii), волошка первинноперлинна (Centaurea protomargaritacea), волошка несправжньоблідолускова (Centaurea pseudoleucolepis), козельці донецькі (Tragopogon donetzicus), хрінниця сиваська (Lepidium syvaschicum), астрагал дніпровський (Astragalus borysthenicus), грабельки бекетова (Erodium beketowii), залізняк скіфський (Phlomis scythica), чебрець кальміуський (Thymus kaljmijussicus), дзвінець крейдовий (Rhinanthus cretaceus) та ранник гранітний (Scrophularia granitica).

Фото: Червона книга України

Знищення біорізноманіття призводить до того, що наш емоційний досвід сприйняття естетичного біднішає. Саме усвідомлення повноти краси є нашою мотивацією до розвитку та еволюції як свідомих істот, що мають інтелект та здатні осягнути красу в її комплексному багатоманітті, а також сприймати її як невідʼємну частину формування ідентичності, що в свою чергу стає основою нашої стійкості. Саме тому важливо фіксувати вплив екоциду і знищення природних ландшафтів на наші ментальні ландшафти та брати участь у дискусії з приводу майбутнього даних територій — як буквального, так і символічного.

Проявленням цієї дії є зокрема артефакти, розроблені в межах дослідження окупованих заповідних природних зон України, здійсненого нашим громадським обʼєднанням у межах Четвертого Саміту перших леді та джентльменів. Завдяки диджиталізованим ландшафтам Асканії-Нової та візуалізації волошки Талієва (Centaurea taliewii) як одного з видів, що опинилися під загрозою зникнення внаслідок окупації даної території, проблема екоциду стає оприявненою та унаочненою у форматі, що адаптований до реалій сучасних комунікацій.

Така фіксація дозволяє глядачу провести логічний взаємозвʼязок між диджитал-існуванням та реальним знищенням цих унікальних територій та видів, що часто лишається поза фокусом уваги суспільства, а на Саміті — потрапляє до фокусу уваги міжнародної спільноти. Адже гарантії безпеки мають безпосередньо стосуватися збереження біорізноманіття як основи стійкості держави та індивіда в мікромасштабі та планети загалом у макровимірі.

У ХХ столітті заповідник пережив дві світові війни. Нині, з 2022 року, Асканія-Нова залишається на тимчасово окупованій території. До початку повномасштабного вторгнення біосферний заповідник «Асканія-Нова» був певним свідченням того, що людина здатна не тільки руйнувати, але й зберігати. А в самому серці Асканії весь цей час знаходилися люди, не тільки метафорично, але й фізично — буквально в селищі Асканія-Нова, яке оточують заповідна, буферна та транзитна заповідні зони.

Це інтервʼю — тимчасово внутрішньо переміщений ландшафт особистого

Микола (27 років) та Марина (24 роки) Кравець — подружжя родом з Асканії. Їхні голоси формують дві складові одного цілого наративу — як і в назві біосферного заповідника, в цій історії поєднані дві частини.

Середовище, що формує особистість

[Микола]  Я весь час, коли знайомлюся з людьми, кажу, що я з Асканії-Нової, і вони весь час дивуються — що, прямо з заповідника? Я жартую — кажу, так, у нас сусідні клітки з верблюдом.

[Марина] У свій час заповідник був досить популярним туристичним місцем — до нас постійно приїздили екскурсії. В дитинстві ми з бабусею дуже любили ходити і дивитися на машини, які приїздять, і я намагалася вгадати, що це за марка і яка це область.

Заповідник давав дуже багато робочих місць. У нас багато дітей працювало в зоопарку, в дендрологічному парку, і багато людей проводили екскурсії. В кожному класі було багато екскурсоводів — це був один із найперших видів заробітку для молоді. Я колись теж спробувала, але біологія і я — це трошки про різні речі.

[Микола] А я працював екскурсоводом у заповіднику — будучи школярем, проводив екскурсії для таких самих школярів, як я, з різних регіонів України. Це допомогло краще зрозуміти місце, в якому я виріс.

Ти живеш у цьому середовищі та навіть не підозрюєш, наскільки воно цікаве. А від того, як я почав водити екскурсії, я переосмислив місце, в якому народився: зрозумів, що мені пощастило бачити цю красу, щодня до неї доторкатись, спостерігати за нею.  Коли маєш щось, то дуже часто його не цінуєш або не звертаєш уваги, і те, що я почав водити екскурсії, допомогло мені зрозуміти цю цінність, ще знаходячись там. Ще до того, як я втратив Асканію.

[Марина] Ми, насправді, дуже пишалися місцем, де ми народилися, де ми живемо. Це було завжди почуття гордості, коли ти кажеш десь, що ти з Асканії, то всі завжди знають, що це таке. В той час, коли ми зростали, ми були досить дружні і себе асоціювали як спільноту. Є моменти, в які ти розумієш, що тебе зрозуміють тільки ці люди.

Це дійсно унікальне місце, і ми маємо пишатися тим, що воно знаходиться на території України, і робити все, що ми можемо, аби люди не забували про Асканію. Не тільки в Україні, але і за кордоном теж. Тому що це дійсно українське диво.

[Микола] Я однозначно буду стверджувати, що людина формується навколишнім середовищем, в якому вона живе.

Через те, що в Асканії було багато рідких тварин звідусіль у світі, я прийшов до думки, що кожне місце всюди на Землі — унікальне. Це навчило цінувати життя — будь-яке життя

Марина та Микола в Асканії-Новій перед її окупацією / Фото: особистий архів Марини та Миколи

Зараз це більш болісно відчувається, тому що я не можу повернутися. У яких би гарних місцях я не був, то порівнюю їх із Асканією. Це  мій своєрідний ментальний якір.

[Марина] Для мене, напевно, найбільш безпечний простір – це степ і рівнини. Я думаю, що загалом для мене Асканія-Нова — це емоційне розвантаження, прихисток, відчуття спокою. Коли я росла, навколо мене завжди була природа — я могла щодня ходити в парк, але зараз розумію, що не робила цього.

Якби я могла повернутися, я би частіше там бувала.

Війна, що руйнує особистість

Окупаційні російські війська захопили заповідник ще в перший день повномасштабного вторгнення, адже Асканія-Нова знаходиться зовсім недалеко від перешийку з Кримським півостровом, який став одним з головних шляхів вторгнення окупантів. Проте, як зазначає Олексій Василюк, завдяки допомозі благодійників та тисяч волонтерів, заповідник вдалось підтримати протягом першого року перебування в окупації та підготувати до тривалого життя без державної підтримки. Практично на весь перший рік війни він став єдиним місцем окупованої території нашої держави, яку справедливо можна було назвати «островом України» на окупованих територіях. Працівники заповідника протягом року ходили на роботу в заповідник, над яким майорів український прапор.

З березня 2023 року окупанти захопили й адміністрацію заповідника. Тому тепер залишається сподіватись, що його територія залишиться мінімально ушкодженою до звільнення.

[Марина] В перші тижні лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, в мене була головна надія, що це зараз дуже швидко все закінчиться і ми поїдемо додому. Звісно, з часом, коли ти більше поринаєш в реальність, ти усвідомлюєш, які ці надзусилля повертати території складні.

Зимові павільйони для тварин заповідника / Фото: Ірина Гладченко

[Микола] Для мене 24 лютого був днем потрясіння, одним із найважчих у моєму житті. І другий найважчий день для мене був 6 червня 2023 року — коли підірвали дамбу ГЕС. Тоді в мене склалось відчуття, що мій дім від мене ще далі віддалився. Тому що дамба — це символічна структура, це міст на Лівий берег, але ще це міст до життя, дитинства, яким я його пам’ятав.

Мені здається, що удар по Херсонщині дуже сильний. Це місце, де я виріс, і для мене було дуже болючим бачити, що крім того, що там ідуть бойові дії, це ще сильний удар по екології, по способу життя. Для мене це удар по минулому і, можливо, по майбутньому.

[Марина] Коли зʼявиться можливість повернутись, я піду на той пагорб, на якому ми дивилися на схід сонця і зорі, візьму з собою український прапор і буду там сидіти й дивитися у степ. Я дуже за цим сумую. Ніколи би не подумала раніше, що буду сумувати за степом.

Це таке відчуття свободи, коли навколо тебе безкрайній степ, і ти просто залишаєшся один зі своїми думками. Немає цього шуму міста. Просто ти є. І степ.

Марина на центральній галявині дендропарку — у справжній тиші рідного ландшафту Фото: Ірина Гладченко

Часто в людей є асоціація, що заповідник — це про рослини, про тварин, але багато хто забуває, що за цим всім завжди є люди, які працюють, оберігають, доглядають, і для них це любов. Я знаю, що в нас у заповіднику працювали люди, які жили цим, адже Асканія-Нова — це не тільки парк і зоопарк, це ще населений пункт, і є принаймні 3,5 тисячі людей, які асоціюють себе з цим місцем.

[Микола] Мені здається, що будь-яке звільнене місце, в принципі, повертається до життя. І це місце потрібно відродити. Окупація — це стагнація, сірість, страх. І треба допомагати природі, треба допомагати людям, треба зробити це місце знову привабливим для людей.

Тому що дуже багато молоді виїхало. Треба дати стимул молоді повернутися додому, а для цього створити для них якісь цікаві місця з можливостями розвитку — креативного розвитку, в тому числі мистецького навчання. Мені здається, що в деокупованих районах це має дуже велике значення. Тому що багато людей, які виїхали, можливо, не повернуться додому.

Не хотілося б, щоб ці місця були спустілими.

[Микола] Є будинок, який розбирають по цеглині, і мені здається, що, умовно, вивезли диких тварин — це забрали ще пару цеглин із твого будинку. Крім того, що ти сам не можеш туди поїхати, багато твоїх близьких, знайомих, рідних виїхали. Тих, хто там залишились, ти не можеш побачити. В мене там родина залишилась.

Мені все хочеться почути, що з’явилася можливість поїхати додому.

Захід сонця над диким степом Асканії-Нової / Фото: Ірина Гладченко

Забрати гарні сходи і заходи сонця з Асканії неможливо, де б вона не була, чи була б вона окупована, чи ні. Можна вивезти зебр Чапмена або коней Пржевальського, але поставити сонце на стоп або розгорнути, щоб воно сходило з іншої сторони, то це слава Богу, не в силах людини

Обидві розмови ведуть до спільного символічного місця: разом із Миколою та Мариною ми опиняємося в точці, де стає очевидно, що довкілля та людина ніколи не відокремлені одна від іншої. Красі природи потрібні очі та руки людини, яка сприймає її як цінність. Поки нас формують ландшафти навколо, ми в свою чергу трансформуємо їх: наділяємо сенсами, збагачуємо спогадами, підживлюємо надіями — носимо з собою часточки дому, стаючи заповідниками заповідників.

І допоки «Асканія-Нова» знаходиться в російській окупації, де її прицільно знищують чи просто руйнують умисною недбалістю — голоси заповідника продовжують говорити про цю унікальну землю точно знаючи, що право на неї виростає з любові, з бажання відродити все, що постраждало, та дати цьому місцю майбутнє.

Щоб зберегти людське в природі, а природне — в людині, та дати молоді шанс на життя в країні, яка плекає цю відповідальність за навколишнє як невідʼємну складову власної ідентичності.

Наша відповідальність як спільноти свідомих громадян у цьому процесі полягає в оприявненні проблеми екоциду та участі в дослідженні його впливу на добробут людини, що випливає із розуміння, що наше майбутнє залежить від спільної залученості до опрацювання цього питання на всіх рівнях індивідуальної та інституційної взаємодії.

Фото: Ірина Гладченко, Марина Кравець, Микола Кравець

Анастасія Мішустіна, Євген Забарило

Слідкуйте за новинами в соцмережах проєкту:  Instagram, Telegram-канал, Facebook