”Втрачені церкви Закарпаття” – прикладне міжсекторальне наукове дослідження української гуманітаристики у центральній Європі, у вигляді бази даних (онлайн та офлайн), що містить найбільш вичерпну та структурну інформацію про унікальну культурну спадщину Закарпаття – 156 об’єктів втраченої сакральної архітектури: дерев’яні церкви, дзвіниці, муровані церкви поліетнічних груп населення краю.
СЕО проєкту: Євген забарило
Дерев’яні церкви протягом століть залишаються “обличчям” української нації. Їх унікальні архітектурні форми побачив і оцінив світ. Чотири з них стали частиною списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
І, можливо, світове визнання лунало б частіше, якби не сумна статистика знищення унікальних історичних пам’яток. За останні 17 років з архітектурної мапи Закарпаття зникли 12 старих і 11 новіших дерев’яних церков та 11 дзвіниць. 23 унікальні пам’ятки архітектури було зруйновано. При цьому, станом на сьогодні не існує жодного ресурсу з відкритими даними, які містять структуровану на інтерактивному мапуванні інформацію з англомовною версією про втрачені церкви сакральної архітектури Закарпаття.
Актуальність систематизації бази даних (онлайн та офлайн) інформації про об’єкти втраченої сакральної архітектури, що містить найбільш вичерпну та структурну інформацію про унікальну культурну спадщину Закарпаття (підґрунтям якої є культурно-історичне дослідження в рамках проєкту науковця М. Сирохмана) – є державницьким питанням сьогодення.
1.10.2020 Закарпатська обласна рада рішенням 19-ї сесії прийняла Програму охорони культурної спадщини на 2021-2023 рр. Мета Програми ‒ забезпечення розвитку сфери охорони культурної спадщини та належного рівня збереження, використання та промоції об’єктів культурної спадщини Закарпаття.
Для досягнення визначеної мети було визначено наступні завдання:
- проведення професійної фото- та відеозйомки об’єктів;
- дослідження історичних ареалів;
- проведення науково-практичних конференцій та промоційних заходів;
За останнє десятиліття, досі не було опубліковано фундаментальної праці стосовно заданої тематики, хоча історичний дискурс свідчить про важливість та необхідність поновлення теми “культурного обличчя” України у вигляді одного з її символів – сакральної архітектури Карпат. В свою чергу, запропоноване дослідження, присвячене втраченим упродовж ХХ ст. церквам Закарпаття, комплексно продемонструє втрачене архітектурне багатство 3-х етнографічних груп карпатських горян: бойків, лемків, гуцулів. До книги увійде 156 об’єктів (101 дерев’яна церква, 29 дерев’яних дзвіниць – це окремий вид народної архітектури і 26 мурованих храмів), що збереглися на світлинах, малюнках, планах.
Унікальність проекту полягає в тому, що тема втраченої спадщини дерев’яної народної архітектури потрапляла у сферу досліджень лише принагідно, як доповнення до видань, присвячених існуючим пам’яткам. Кілька спроб сфокусувати увагу саме на втрачених об’єктах не вирізнялися широким охопленням того чи іншого регіону.
Підсумовані й зафіксовані втрати в царині народної архітектури мали б послужити додатковим стимулом до пошанування та збереження існуючих пам’яток. У такий, дещо незвичний спосіб акцентовано важливість збереження старожитностей та недопущення нових втрат. Як показує досвід останніх десятиріч, видання, присвячені дерев’яній церковній архітектурі, знаходять широке коло зацікавлених осіб та інституцій, а отже є важливими для суспільства. Видання розширить уявлення про стилі та розмаїття форм народної архітектури, що є важливим для викладання предметів на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва, читання спецкурсу “Дерев’яна архітектура Карпат”.
Важливим залишається фактор демократичної форми правління, яка єдина робить можливим об’єктивне дослідження “себе”, тобто – писати та фіксувати власну історію, історію культури. Створюючи такі можливості, демократія водночас зміцнює свої позиції, що знову таки працює на формування і зміцнення ідентичності та цінностей демократичного світу – надійний засіб в інформаційній війні.
Знання про втрати – законне право людини, втрачені пам’ятки – це втрачена екологія середовища, порушення екосистеми, адже із втратою пам’ятки відбувається часто і “ландшафтоцид” — вмирає місцевість, що оточувала цей об’єкт, змінюється або втрачається частина олюдненого світу, позначеного творчістю і працею людини. Важливим правом, що випливає з обов’язку, є знання історії, прихильність до демократичних цінностей, а найважливішим поруч із освітою є право знати та розвиватися.
